Таємні концтабори НКВД в УРСР
Про ці заклади мало хто знає. Між
тим, вісім таборів для військовополонених НКВД СРСР, і досі впливають на
геополітичні процеси. Створені після приєднання до СРСР Західних областей
України та Білорусі, концтабори прийняли тисячі поляків. Потім молдаван, румун,
естонців, латишів, естонців… Практично скрізь відбувалися розстріли, люди
помирали від хвороб…
На жаль, преса сконцентрувалася
лише на розстрілах поляків в Катині, демонстративно ігноруючи трагедії інших
націй.
Особливо страшною виявилася
фактично невідома трагедія полонених і арештованих, після початку війни у
червні 1941 року. Можна майже впевнено стверджувати, що більшість з них були
розстріляні, а всі документи спалені… Це вже є трагедія не лише поляків, а й
країн Балтії і особливо Молдови…
Нинішнє керівництво Росії знову
засекретило старі архіви НКВД, тож інформацію доводиться збирати у відкритих
джерелах, книгах, які встигли опублікувати у роки гласності. Команда журналу «Музеї України»
постарається оприлюднити максимальну кількість документів у рамках
започаткованого нами міжнародного розслідування.
Нині даємо короткий огляд
концтаборів НКВС, де утримувалися військовополонені з кількох держав на
території УРСР.
Це Старобільський табір у
Луганській області, через яких пройшли поляки та прибалти.
Путивльський табір – поляки,
прибалти, молдавани.
Козельщанський табір – Полтавська
область – поляки, молдавани.
Уваги заслуговує спорудження
дороги Новоград-Волинський-Львів, де використовували до 25000 полонених!
Ровенський табір – поляки.
Криворізький табір – поляки.
Запорізький табір – поляки.
Єлено-Каракубський, Сталінська
область – поляки.
І необхідна цитата з
розсекречених Москвою документів:
25 сентября 1939 года Берия подписал приказ "О строительстве дороги
Новоград-Волынский — Ровно — Дубно — Львов", в соответствии с которым в
качестве рабочих должны были использоваться 25 тысяч военнопленных. Начальником
строительства назначался бывший начальник УНКВД по Горьковской области майор
госбезопасности И.И.Федюков, лагерем военнопленных управлял его заместитель
капитан госбезопасности А.Ю.Даганский (док. № 24).
9 октября нарком черной металлургии Ф.Меркулов обратился к председателю
Экономического совета СНК Микояну с просьбой перебросить польских военнопленных
на работы в шахтах Кузбасса, треста "Никополь-Марганец" и на
предприятиях нерудной промышленности. Через два дня Экономсовет предложил
наркому, под его личную ответственность, "организовать приемку от НКВД 10
000 человек польских пленных для посылки их на работу в железнорудные шахты и
на известковые разработки Криворожского бассейна с целью резкого увеличения
добычи железной руды и известняка в Криворожье"29.
20 сентября были отправлены первые транспорты в Козельский, Путивльский и
другие лагеря-распределители. Вскоре они все оказались забитыми до отказа, и
стало ясно, что к приему столь большого числа людей лагеря не подготовлены.
Соответствующий приказ о роспуске военнопленных солдат — жителей Западной
Белоруссии и Западной Украины, еще не переданных частями РККА органам НКВД,
отдали 4 октября Ворошилов и Шапошников. В результате из лагерей и пунктов для
приема военнопленных было отправлено на родину с 7 по 18 октября 42,5 тысячи
солдат и младших командиров42. Однако далеко не все солдаты и
унтер-офицеры — уроженцы присоединенных к СССР территорий были отпущены по
домам. Кроме 25 тысяч человек, задержанных для строительства шоссе
Новоград-Волынский — Львов, по решению СНК СССР 11 тысяч человек были
направлены на предприятия Наркомата черной металлургии в Кривой Рог, в Донбасс
и Запорожье (док. № 59). В середине октября там были созданы три новых лагеря —
Криворожский (начальник — Ильин, комиссар — Ревякин), Елено-Каракубский
(начальник — Кулешов, комиссар — Васильев) и Запорожский (начальник
— политрук Петрушин, затем Лебедев, комиссар — Маслик).
Условия быта тех рядовых и унтер-офицеров Польской армии, которых вместо
отправки на родину заключили в трудовые лагеря — на строительство НКВД № 1 и на
предприятия Наркомата черной металлургии, — были еще хуже. На 1 декабря 1939 г. в Ровенском лагере
содержались 14 211 поляков, включая 3 офицеров, 1634 младших командиров, 12 482
рядовых, 62 беженцев; в лагерях Наркомчермета — 10 172 человека, в том числе 8
офицеров, 1216 подофицеров, 8779 рядовых, 169 беженцев. При этом в Криворожском
лагере были размещены 6766 человек, Елено-Каракубском — 1882, Запорожском —
1604. В целом во всех лагерях системы УПВ на 1 декабря находился 39 331
польский военнопленный (приложение № 1).
Наркомчермет СССР и НКВД СССР заключили соглашение об использовании и
обслуживании военнопленных. Причем Наркомчермет все обеспечение взял на себя
(док. №№ 57, 182). Однако обязательства эти не выполнялись. На многих
предприятиях военнопленные не были обеспечены элементарной одеждой и обувью и в
результате не могли выходить на работу. Те же неотапливаемые помещения, то же
отсутствие постельных принадлежностей, то же отвратительное питание, что
неоднократно приводило к отказу военнопленных принимать пищу. В Криворожском
лагере участились случаи отказа столовых кормить военнопленных из-за неуплаты
за их питание. Месяцами не выдавалась зарплата. Как правило, пленные не были
закреплены за рабочими местами, что обусловливало низкие заработки. Из-за
незнакомства с профессией многие получали травмы, несколько человек погибли. Жены
и родители военнопленных писали в различные инстанции — Сталину, Молотову,
Хрущеву, Берии и другим — о своем бедственном положении, просили вернуть
оставшихся в живых солдат и унтер-офицеров их семьям.
Многие военнопленные — крестьяне из Западной Белоруссии и Западной Украины,
— поначалу с радостью встретившие Красную Армию как освободительницу, были в
отчаянии и обратились к властям с просьбой отпустить их по домам (док. № 96).
Однако всем заявителям предлагалось лишь одно — лучше работать и часть заработанных
денег отсылать домой семьям. Не добившись ничего с помощью прошений, солдаты и
унтер-офицеры стали симулировать болезни, открыто отказывались от работ,
совершали побеги из лагерей. Так, из Ровенского лагеря к январю 1940 г. Бежали 1073
военнопленных и в первые месяцы 1940
г. еще несколько сот человек. На шахтах и заводах
Донбасса и Кривого Рога почти половина военнопленных не выходили на работы.
http://katynfiles.com/content/book-katyn-1.html
Прикметно, що доля польських
полоненних більш-менш відома. І трагічна…
Менше пощастило десь 6000
військових, поліцейських, громадських діячів країн Балтії, яких привезли до
Путивльського концтабору буквально перед 22 червня 1941 року. В кількох
документах згадується, що когось перевезли до Старобільського табору. Можливо,
лише їх і встигли евакуювати до Сибіру…
Фактично у той же час,
завершалася зачистка від соціально ворожих елементів, територія Молдавської
СРСР, Буковини, Бессарабії, яку очолював генерал Гоглідзе.
Не обійтися без загальнодоступної
цитати з Вікіпедії:
Сергей (Серго) Арсеньевич (Арсентьевич) Гоглидзе
(1901, село
Корта, Рачинский уезд, Кутаисская губерния — 23 декабря 1953, Москва) — грузинский чекист, генерал-полковник (9.07.1945). Организатор
массовых репрессий.
С 28 апреля 1941
года Гоглидзе — уполномоченный ЦК ВКП(б) и СНК СССР по Молдавии,
руководил высылкой «антисоветских элементов» из присоединенной к
СССР Бессарабии. Гоглидзе попросил у Сталина разрешение на выселение около 5
тысяч «активных контрреволюционеров» с семьями — активистов буржуазных
партий, помещиков, полицейских и жандармов, офицеров белой, царской и румынской
армий, крупных торговцев, домовладельцев и примарей (волостных старшин).
Депортация из Молдавии, Черновицкой и Измаильской областей УССР была проведена
в ночь с 12 на 13 июня 1941 года. В Казахскую АССР, Коми АССР, Красноярский край, Омскую и Новосибирскую области
было переселено более 30 тысяч человек. Применительно к Молдавии имеются более
подробные данные. Там, в частности, к аресту и переселению было намечено 8-8,5
тыс. активных молдавских «контрреволюционеров»: 5 тысяч направлялись в
Козельщанский лагерь и 3 тысяч в Путивльский. Членов же их семей (в количестве
33 тыс. чел.) ждало выселение, в основном, в Казахстан и Западную Сибирь: в
Южноказахстанскую, Актюбинскую и Карагандинскую области направлялись 11 тыс.
чел., в Новосибирскую область — 10 тыс. и в Кустанайскую, Кзыл-Ординскую и
Омскую — еще 6 тыс. чел.
В 1984 году жена и дочь Гоглидзе были убиты в своем доме с
целью ограбления. Дом ломился от антиквариата и драгоценностей награбленных в 30-x и 40-x
годаx C. Гоглидзе.
Все, на цьому відкриті документи
закінчуються. Їх знищили або під час війни, або трохи пізніше.
Яка доля могла чекати на «активных
контрреволюционеров», активистов буржуазных партий, помещиков, полицейских и
жандармов, офицеров белой, царской и румынской армий, крупных торговцев,
домовладельцев и примарей (волостных старшин) у глухих, нікому не відомих концтаборах? Якраз почалася війна! Румунія,
громадянами якої були молдавани, оголосила війну СРСР! Підтримали Гітлера і у
Прибалтиці…
Німці швидко наступали. Почався
хаос і паніка. Вагонів не вистачало для вивозу заводів, партійного активу…
Навіть архів ЦК КПУ не встигли вивезти! Від ідеї гнати заарештованих дорогами
теж відмовилися – колони створювали затори, полонені втікали за будь-якої
нагоди.
Сталося так, що і Путивльський і
Козельщанський табори опинилися на вістрі проривів німців, коли вони замикали
кільце довкола Києва…
У доступних нам документах ні про
евакуацію, ні про втечу полонених нічого не зафіксовано.
Залишається єдина і найстрашніша
версія – масове вбивство.
Ще раз підкреслю, табори
знаходилися у глухих місцях! Довкола Путивля ліси та болота…
Ймовірно, сформували команду
копачів, які утримувалися окремо. Арештованих викликали партіями, пустивши
чутку про евакуацію. Відвівши від табору - розстрілювали. Можливо, і з
кулеметів…
Похоронна команда швидко скидала
трупи, разом з речами у ями. Йшла нова партія…
Час у них був! Факти свідчать, що
навіть у прикордонному Володимир-Волинському, Львові, встигли вбити тисячі
людей!
Німці проводили ексгумації за
заявами родичів. У полонених родичі були далеко… Не дивно, що про ті
замасковані могили ніхто не знав. До 1991 року, вони були під наглядом КДБ.
Звичайно, ми продовжимо пошук документів.
Хоча, на результат не сподіваємося. Часу для зачисток і маскувань у КДБ-КПРС
було досить.
Потрібні розкопки на місцях
ймовірних розстрілів громадян країн Балтії, Молдови, Польщі. У сумських
болотах, між іншим, тіла практично не розкладаються… Потрібні незаперечні
докази!
А значить потрібна зацікавленість
і політична воля як керівництва України, так і інших держав.
Зрозуміло, треба встановити якісь
обеліски, аби могли віддати останню шану
родичі, земляки, державні діячі… Відкрити спеціальні експозиції у найближчих
державних музеях… А що ще нині зробиш?
Поки що, крім нашої маленької
команди, тими проблемами ніхто не переймається. Можливості часопису «Музеї
України» дуже скромні. Ми можемо лише привернути увагу, що і робимо.
Концтабори НКВД СССР продовжують
зберігати свої страшні таємниці…
Віктор Тригуб, редактор журналу
«Музеї України», координатор Фонду пошуку «Путивльський концтабір»
|