Наприкінці 30-х років минулого століття світ жив очікуванням смертельного двобою між нацистською Німеччиною і комуністичним СРСР. Але трапилося несподіване: 23 серпня 1939 року антагоністичні режими порозумілися і підписали 10-річний пакт про ненапад. І лише вкрай обмежене коло осіб знало, що той пакт доповнено таємним додатковим протоколом про поділ Європи на німецьку і радянську сфери впливу, межу між якими встановлено по лінії річок Нарева, Вісли і Сану.
А це означало, що могутні сусіди винесли Польщі смертельний вирок і тій державі залишилося існувати лічені дні. 1 вересня нападом Німеччини на Польщу розпочалася Друга світова війна. Відповідно до таємного протоколу, СРСР зобов`язався це зробити одночасно з Німеччиною, але обіцянку виконувати не поспішав. І лише після того, коли уряд Польщі покинув країну, Червона армія 17 вересня 1939 року о 5 годині 40 хвилин вступила як на територію ворожої нам держави, так і в Другу світову війну на боці гітлерівської Німеччини. Розуміючи всю складність становища, в якому опинилася польська армія, її верховне командування, керуючись турботою про збереження людських життів, наказало своїм військам не чинити збройного опору німецькому союзнику і виконувати всі його вимоги. За радянськими офіційними даними Червоній армії тоді дісталися такі бойові трофеї: понад 900 гармат, більше 10 тисяч кулеметів і трьохсот тисяч гвинтівок, понад 150 мільйонів патронів, близько одного мільйона артилерійських снарядів, майже 300 бойових літаків та інше військове майно. Про кількість військовополонених жовнірів радянська пропаганда промовчала, хоча німці ніякої таємниці з цього не робили. За домовленістю між союзниками більшість полонених були відпущені до своїх домівок, але певну їх кількість СРСР вирішив утримувати в таборах протягом невизначеного терміну. Між тим союзники не гаяли часу і 29 вересня 1939 року підписали кілька нових документів. Сторони надзвичайно широко пропагували щойно укладений договір між Німеччиною і СРСР про дружбу і кордон, а також довірчий протокол, який надав право німецьким громадянам і особам німецького походження безперешкодного переїзду до Німеччини. Про два інші документи міжнародні розбійники нічого не повідомляли. За одним з них вони зобов`язалися не допускати ніякої польської агітації на окупованих ними територіях. Ще один документ теж був таємним, згідно з яким Литва передавалася в сферу інтересів СРСР. І хоча Запоріжжя, здавалося б, знаходиться далеко від місця тих подій, але і воно виявилося не стороннім спостерігачем – майже 7 місяців в ньому був розташований табір польських військовополонених, яких привезли сюди 27 жовтня 1939 року. Запорізький табір нараховував 1604 полонених, які повинні були працювати на комбінаті «Запоріжсталь» слюсарями, електрослюсарями тощо і мали для цього хоча б якісь початкові навички заводської спеціальності. А насправді багатьох із них потрібно було ще навчати перед тим, як довірити їм якусь самостійну роботу на комбінаті. Керівництво Запорізького НКВС вибрало для табору дуже зручне місце – в групі бараків, в яких мешкали будівельники металургійних заводів на Дев`ятому селищі. Незважаючи на сподівання московських чиновників на піднесення нашої промисловисті за допомогою праці полонених, дійсність показала, що ті сподівання виявилися марними. Гнітюче враження на полонених справила доповідь Молотова на сесії Верховної Ради СРСР, з якою він виступив 31 жовтня, всього через чотири дні після прибуття полонених до Запоріжжя, і в якій він сказав: «О восстановлении… Польши, как каждому понятно, не может быть и речи». Звісно, що патріотично налаштованим полоненим, таке висловлювання людини №2 із сталінського Політбюро дуже не сподобалося. А трьома абзацами вище Молотов виголосив ключову фразу: «Правящие круги Польши немало кичились «прочностью» своего государства и «мощью» своей армии. Однако оказалось достаточным короткого удара по Польше со стороны сперва германской армии, а затем -Красной армии, чтобы ничего не осталось от этого уродливого детища Версальского договора…». Ці слова поляки запам`ятали назавжди і процітували їх ще раз у Варшаві 1956 року тому ж таки Молотову. Після такого дзвінкого ляпаса Молотова в Польщі більше не приймали. Та повернімося до осені 1939 року. Вже тоді стало зрозуміло, що полонені поляки не мали відповідних кваліфікацій для роботи на сучасному підприємстві та й вони не горіли бажанням до роботи ставитися « з вогником». А 25 грудня велика група полонених раптом відмовилася виходити на роботу. Табірна адміністрація почала негайне розслідування інциденту. На допомогу табірному уповноваженому НКВС Кацу прибули слідчі УНКВС Лавриков і Панасенко, які викликали на допит полонених Беднарчика, Квятковського, Хабалова, Ковальського, Чекалішина та Лібера. За свідченнями цих та інших людей слідчі дійшли висновку: ініціаторами страйку на релігійному грунті в день католицького Риздва є четверо мешканців п`ятої кімнати з табірного корпусу №8 – поляки Франтішек Лібуда, Юліан Яросевич, Еугенуш Брель та українець Петро Ковалик. І хоча всім було зрозуміло, що Ковалик до акції на католицьке Різдво не може бути причетним, оскільки є греко-католиком, а та церква Різдво відзначає лише 7 січня, але «органи» мали серйозні підстави для репресії останнього. За даними адміністрації Ковалик часто заявляв, що з розгромом Польщі війна ще не скінчилася. Він засуджує СРСР за війну проти Фінляндії. А далі він начебто сказав: «Це їм не Польщу обманювати. Фінський народ добре знає політику більшовиків і не захоче бути в їхньому ярмі». Все це стало підставою для його звинувачення в активній антирадянській контрреволюційній агітації серед полонених. 31 грудня 1939 року четверо «організаторів» страйку були заарештовані і перевезені в Запорізьку в`язницю. А далі почалися не зовсім зрозумілі, точніше, вкрай незрозумілі дії чекістської Феміди. Річ у тім, що в Державному архіві Запорізької області карні справи є лише на двох з чотирьох арештованих – Бреля Еугенуша Болеславовича і Ковалика Петра Михайловича, а імена двох інших полонених навіть не згадуються, так ніби ті люди взагалі не існували. 13 січня 1940 року розслідування завершилося, і табірна адміністрація збиралася віддати винних до суду військового трибуналу. Але несподівано у справу втрутилася військова прокуратура і розпорядилася, аби справа була розглянута в індивідальному порядку і в закритому режимі без участі сторін звинувачення і захисту. Зрозуміло, що на це було витрачено певний час і завжди знаходилася поважна причина для відтягування засідання трибуналу. А тут ще й з табору втекло троє полонених. Після тривалих пошуків одного з них впіймали, а двох інших зловити не вдалося. Оскільки Петро Ковалик не мав потреби в перекладачеві, то його справа до засідання трибуналу потрапила першою. За переконанням підсудного члени трибуналу до справи поставилися упереджено і засудили його до чотирьох років позбавлення волі, з чим він не погодився і зажадав нового розгляду справи з викликом додаткових свідків. Та трибуналу не вдалося розглянути це питання ще раз через неможливість появи в суді очікуваних свідків: 23 травня 1940 року Запорізький табір польських військовополонених був ліквідований, а всі його мешканці опинилися в Північному залізничному таборі НКВС в м. Котлас Архангельської області. Так уряд СРСР визнав невдалим свій експеримент у використанні некваліфікованої праці полонених в гірничо-металургійному комплексі країни. …Нам ще необхідно розповісти про подальшу долю двох жовнірів, кинутих у Запорізьку в`язницю. Залишається таємницею, чи були серед полонених такі особи, як Франтішек Лібуда і Юліан Яросевич, чи то були фантоми, здатні до появи десь інде під іншими іменами? А Еугенуш Брель, який народився поблизу Варшави, та Петро Ковалик, родом зі Львівської області, кожен від нашої Феміди отримав максимум можливого покарання. 43-річний Петро Ковалик 18 червня 1941 року позасудовим органом, так званою Особливою нарадою при НКВС СРСР, засуджений (мабуть, за скарги на військовий трибунал) до 5 років позбавлення волі у виправно-трудових таборах і 9 серпня 1941 року доправлений в «Північуралтабір» НКВС СРСР. Звільнений від покарання за постановою КРО НКВС Башкирської АРСР 31 березня 1942 року. Реабілітований згідно зі ст.1 Указу Президії Верховної Ради СРСР від 16 січня 1989 року «Про додаткові заходи з відновлення справедливості у відношенні жертв репресій, що мали місце в період 30-40-х і на початку 50-х років». Після виходу цього Указу «компетентні» органи намагалися знайти сліди Петра Ковалика або його родичів у Василівському районі нашої області. Для того були якісь підстави?.. Той пошук результатів не дав ніяких. Того ж дня, що і Ковалик, 18 червня 1941 року, Еугенуш Брель отримав від тієї ж Особливої наради НКВС СРСР 8 років ув`язнення за антирадянську агітацію та за те, що запорізькі чекісти зробили його ще й «агентом польської розвідки». Потрапивши в полон ранком 17 вересня, він таким чином «виконав» завдання, отримане напередодні! Ось тільки від кого він отримав це завдання? Від польської розвідки, якої тоді не існувало? З «Північуралтабору» Еугенуш Брель вийшов на волю 2 лютого 1942 року на підставі Указу Президії Верховної Ради СРСР «Про реабілітацію польських громадян» від 12 серпня 1941 року. Завдяки цьому документу з тюрем, таборів і місць заслання було звільнено 391 тисяча поляків, яких СРСР знову став вважати громадянами сусідньої держави. Ось скільки встиг пересаджати людей наш НКВС на виконання таємного німецько-радянського протоколу про недопущення польської агітації від 29 вересня 1939 року! Поновлення дипломатичних стосунків з польським еміграційним урядом в Лондоні привело до взаємного рішення про початок формування в СРСР частин польської армії.То ж не виключена можливість, що в тій армії під командуванням генерала Андерса знайшли свої місця як Еугенуш Брель, так і Петро Ковалик. Цілком вірогідно, що вони разом з англійськими солдатами воювали проти нашого спільного ворога, хоча в СРСР армію генерала Андерса офіційно вважали ворожою нам силою, в наші громадяни, які волею випадку стали її солдатами, вважалися зрадниками Батьківщини і за це отримували тюремне ув`язнення. Більше того, карну відповідальність несли також і дружини солдатів армії Андерса.

МИХАЙЛО ЛИТОВЧЕНКО, м.ЗАПОРІЖЖЯ.