Биківня. Перезавантаження історії

Відносини України з Польщею завжди були непростими. Відчувається  давнє панування Речі  Посполитої на теренах сучасної України.  Гетьманщина, гайдамаччина, зрештою поділ Польщі  у 1939 році – все це не додало теплоти у відносини між нашими народами. Занадто сильна генетична пам’ять у народу. Занадто багато було взаємних непорозумінь та  образ.

І все ж таки, політики переступили через взаємну недовіру і зробили крок один до одного.

Головний дружній жест  Польщі – 2 грудня 1991 року,  вона перша визнала Україну, як незалежну державу. Зараз ми разом готуємось до Євро-2012. Політичні та  дружні стосунки встановлені. Ось тільки в історії ще й досі багато білих плям.

Одна із них – польські могили в Биківні під Києвом.

Про Катинь під Смоленськом, прокляте місце для поляків,  чув весь світ.

Є  поховання в Мідному, в Калінінградській області. І є ще маловідомі  поховання в Харкові та Биківня.

Про Биківню заговорили ще наприкінці  80-х років минулого століття.

Спочатку казали, що там тільки жертви війни. Але мародери викопували речі 30-х  років, повзли чутки. Під тиском громадськості держава розпочала офіційні розкопки, які довели, що це  жертви  репресій. Цю страшну здогадку підтвердили й архівні записи.

Де-не-де в поховальних ямах знаходились і польські речі: конфедератки, ложки, зубні щітки, одеколони, побутові дрібниці, залишки військового одягу. Все це наводило на  думку про знищення польських військових  в биківнянських лісах.

Довести було важко – основні архіви знаходяться  в Москві під грифом «секретно».

 В 90-му році, я разом з Віктором Тригубом, журналістом газети «Комсомольское знамя», возила копані польські речі до Міністерства справедливості у  Варшаві. Нас  люб’язно прийняли, напоїли смачним чаєм біля раритетної  карти, де територія Польщі розтягнулась  аж до Дніпра, речові докази  забрали, подякували  – і все… А далі ні слуху, ні духу.

А тут в Україні  Незалежність – країна вирішувала зовсім  інші проблеми.

Держава до питання Биківні   повернулися в 1994 році – в биківнянському лісі зробили меморіальний комплекс «Биківнянські могили», у 2001 році – заповідник. Працювали в архівах, провели  археологічні розкопки, поставили пам’ятник, чисельні хрести.

В Українському інституті національної пам’яті  є список розстріляних в Биківні, що нараховує 3425 осіб, серед яких багато членів Української Народної Демократичної організації, єврейське населення, невелика кількість офіцерів. 

Про розстріл польських військових  записів  так і не знайшли.

Але,  поляки вперто шукають сліди співвітчизників.

У Києво-Могилянській академії,  Надзвичайний і Повноважний Посол Республіки Польща в Україні доктор Генрик Литвин розказав про роботу  в Биківні: навесні  поставили хрест, влітку були  розкопки,  під час яких знайшли  поляків.І процес продовжать...

Ми звернулись до  Інституту національної пам’яті  за коментарем, але там сказали, що   ці розкопки були нелегітимні і офіційних результатів  інститут не має.  І підкреслили: ніяких юридичних підтверджень щодо знищення поляків у  Биківні   не існує. Деталі згодом.

Цікавий сюжет закручується: польські речі і могили  є, а документального  підтвердження  нема.  А раз нема свідчень – нема злочину?

То на якій  стороні правда ? І кого прикриває  українська сторона? НКВД чи КГБ?

Перезавантаження історії  триває… Ми продовжимо це резонансне розслідування.

Наталка Іванченко, «Музеї України»

Коментар редактора журналу "Музеї України" Віктора Тригуба:

- Я особисто брав участь у розкопках на місцях масових поховань наприкінці 80-х! Копав у могилі, де були останки людей у польській військовій формі, бачив чимало особистих і побутових речей, вироблених у Польщі. Дещо ми таємно забрали. Пошуковець Валентин Згурський, самовіддано прикриваючи мій на той час двадцятилітній романтизм від уваги КДБ, носив ті докази до Генконсульства Польщі. Судячи з усього, вони потрапили до рук когось з тамтешніх спецслужб. Я особисто задавав питання про розстріл поляків тодішньому керівнику КДБ УРСР М. Голушку, під час публічної зустрічі в редакції. Відповідь була неконкретною. Але, без категоричного заперечення! Потім була досить ризикована поїздка до Варшави, де ми спілкувалися з співробітниками Міністерства справедливості, давши свідчення, представивши докази... У телефонному режимі говорили з дипломатами.

Всі розуміють, що якась недомовленність існує. Сумно, що замість професійних істориків, археологів, криміналістів, до справи агресивно взялися радикально налаштовані націоналісти з обох країн. Крім взаємних звинувачень, незаконних розкопок, ні до чого не дійшли! Ніяких офіційних свідчень, результатів навіть тих, радянських експертиз, нема. Є лише версії про поліцаїв, тюремників, ще когось...

Накопичується взаємна недовіра, образа. Так не можна діяти довкола могил!

Давайте створимо спільну українсько-польську громадську раду, яка зможе спокійно вивчити проблему, запропонувати шляхи її вирішення. Проведемо якісь конференції, видамо наукові розвідки. І вже потім офіційно звернемося до Президентів наших країн, аби врешті поставити всі крапки над і. Далі міждержавні угоди.

Нині ситуація непевна. Посол Польщі практично категорично стверджує одне, український держслужбовець - протилежне. Всі переконані у власній правоті. Факти відсутні. А істина поруч.

Часопис "Музеї України" готовий включитися в організацію міждержавної громадської ради з української сторони, залучити експертів, знайти свідків розкопок, документи, фотографії... Готові спілкуватися з цього приводу і з незаангажованою недержавною структурою Польщі. Ту давню трагедію треба дослідити. Якщо були розстріли польських військових - довести чи заперечити. Опублікувати мартиролог. Але розводити на кладовищах політичні спекуляції просто дико...